Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Адміністративні суди розглядали позов особи до митниці Державної фіскальної служби про визнання незаконним та скасування наказу митниці про звільнення з роботи, зобов'язання відповідача здійснити розрахунок та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу, визнання недійсним запису у трудовій книжці та зобов'язання відповідача внести до трудової книжки записи, які відповідають вимогам законодавства.
Позивач працював в митних органах та обіймав посаду головного державного інспектора відділу митного оформлення. Наказом митниці ДФС позивача звільнено з посади за одноразове грубе порушення трудових обов'язків службовою особою митного органу у відповідності до п.1 ст.41 Кодексу законів про працю України, оскільки у неробочий час, позивач, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, був затриманий працівниками органів ДАІ та ця подія набула широкого громадського розголосу. Також позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності на підставі ч.1 ст.130 КУпАП.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про часткове задоволення позову. Скасували пункт 1 наказу митниці ДФС про звільнення з роботи в частині формулювання підстав звільнення позивача як «за одноразове грубе порушення трудових обов'язків службовою особою митного органу»; зобов'язали митницю ДФС внести зміни до наказу, якими змінити формулювання причин звільнення позивача з пункту 1 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України на пункт 6 частини 1 статті 30 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року №3723-XII (порушення Присяги державного службовця).
Суд першої інстанції дійшов висновку, що обставинам, які стали підставою звільнення, в оскаржуваному наказі надана неправильна юридична кваліфікація, оскільки діяння позивача, що виявились у недотриманні Конституції та законів України, підриві їх авторитету і дискредитації органу державної влади, мали бути кваліфіковані як порушення Присяги державного службовця, з огляду на що дійшов висновку про необхідність зобов'язання відповідача внести зміни до наказу шляхом зміни формулювання причин звільнення позивача та внести відповідні зміни до трудової книжки.
Отже суд підстав для задоволення вимог позивача про скасування оскаржуваного наказу не знайшов. Натомість, змінив формулювання причин звільнення позивача.
Змінюючи підставу звільнення з пункту 1 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України на пункт 6 частини 1 статті 30 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року №3723-XII, суди керувались положеннями статті 235 КзпП України.
Частиною третьою статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.
ВС не погодився із застосуванням вказаної норми судами попередніх інстанцій. Суд зазначив, що зі змісту позовної заяви, так і зі змісту апеляційних та касаційних скарг вбачається, що позивач посилався на неправильну кваліфікацію його діянь виключно з метою обґрунтування протиправності оскаржуваного наказу. Однак, вимог про зміну підстав звільнення не заявляв, оскільки звернувшись із відповідним позовом переслідував на меті поновлення на раніше займаній посаді.
Верховний Суд звернув увагу на те, що в адміністративному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин) та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
ВС роз’яснив, що суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять, однак за жодних умов становище позивача за наслідками судового розгляду не може бути погіршено порівняно з тим, яким воно було до звернення до суду за захистом своїх прав.
У даній справі вихід за межі позовних вимог призів до погіршення становища позивача, адже звільнення за пунктом 6 частини 1 статті 30 Закону України «Про державну службу» за своїм характером є дискредитуючим та створює більш суворі негативні наслідки для позивача.
ВС звернув увагу на те, що суди не встановили: реального змісту спірних правовідносин, мети звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом, предмету спору та засобів доказування, належного способу захисту порушеного права, не дослідили безпосередньо обставини звільнення позивача за пунктом 1 частини 1 статті 41 КЗпП України та не надали правової оцінки наказу про звільнення позивача з роботи.
А, вийшовши за межі позовних вимог, суди фактично розглянули вимоги, які не були заявлені позивачем, перебрали на себе повноваження суб'єкта владних повноважень щодо оцінки дій позивача на предмет наявності в них складу порушення Присяги і суттєво порушили становище позивача (постанова від 18.07.2018 у справі № 821/3514/15-а).
Українське право
_03_03.png)
