КАС ВС: СУД НЕ МОЖЕ ВІДМОВЛЯТИ У ЗАДОВОЛЕННІ ПОЗОВУ З ПІДСТАВ НЕНАЛЕЖНОСТІ ВІДПОВІДАЧА, НЕ ОБГОВОРИВШИ ПОПЕРЕДНЬО ЦЕ ПИТАННЯ ЗІ СТОРОНАМИ

Позивач звернувся з позовом до районної державної адміністрації щодо призначеної державної соціальної допомоги.

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову, вказуючи, що позов подано до неналежного відповідача, а спірні правовідносини у позивача виникли із Управлінням праці та соціального захисту населення районної державної адміністрації.

Позивач у касаційній скарзі зазначав про те, що судом не враховано, що Законом № 5462- IV від 16.02.2012 внесено зміни до Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім`я», а саме слова «орган праці та соціального захисту населення» у всіх відмінках та числах замінено словами «місцева державна адміністрація» у відповідному відмінку та числі. Тому належним відповідачем є саме місцева державна адміністрація. Орган соціального захисту є лише структурним підрозділом місцевої державної адміністрації, а отже відповідачем має бути саме місцева державна адміністрація. Також позивач покликався на те, що суд порушив норми процесуального права, оскільки мав провести заміну відповідача на належного, а не відмовляти у задоволенні позову з цих підстав.

Касаційний адміністративний суд ВС скасував судові рішення та справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

ВС нагадав про постанову ВС від 26.12.2019 у справі №724/716/16-а, у якій суд касаційної інстанції зазначив, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. При цьому обов`язком суду є встановлення належності відповідачів та їх заміна у разі необхідності.

Проте позивач не завжди спроможний правильно визначити відповідача. Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивач зазначає відповідачем особу, яка, на його думку, повинна відповідати за позовом, проте під час розгляду справи він може заявити клопотання про заміну неналежного відповідача належним. Заміна відповідача може відбутися за клопотанням не лише позивача, а й будь-якої іншої особи, яка бере участь у справі, у тому числі й за клопотанням самого відповідача, або навіть за ініціативою суду.

У цій справі КАС зазначив, що суд першої інстанції не міг відмовляти у задоволенні позову з підстав неналежності відповідача, не обговоривши попередньо це питання зі сторонами. З`ясувавши, хто є належним відповідачем у справі, суд повинен був вирішити питання про залучення до участі у справі належного відповідача чи співвідповідача. Але доказів, які б свідчили про виконання судом своїх процесуальних обов`язків, які випливають зі ст. 52 КАС України, матеріали справи не містять.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди покликалися на п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 24.02.2003 № 250 «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям», яким передбачено, що призначення і виплата соціальної допомоги здійснюється за місцем реєстрації уповноваженого представника малозабезпеченої сім`ї управліннями праці та соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій.

Щодо таких посилань судів КАС зазначив, що цю правову норму не може бути застосовано у спорі, оскільки вона суперечить правовому акту вищої юридичної сили - Закону № 1768, який стороною правовідносин щодо призначення соціальної допомоги визначає саме місцеву державну адміністрацію, а не її підрозділ - управління праці та соціального захисту.

Тому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що внаслідок неправильного застосування норм матеріального права суди дійшли помилкових висновків про те, що відповідач є неналежним. Та, обмеживши оцінку доказів лише цією обставиною, суди не відповіли на сутнісні аргументи позивача, що призвело до неправильного вирішення справи (постанова від 27.02.2020 у справі  №759/13033/14-а (2а/759/391/14).

Джерело